Жінка, яка підкорила біль. Фріда Кало

Історія її життя – це історія вічної боротьби,
любові та ненависті.

Багато імен талановитих художниць минулого назавжди пішли в небуття: були пожертвувані самими жінками заради ролі покірної дружини або відняті їхніми чоловіками чи іншими родичами чоловічої статі. Мабуть, були й імена, що не потрапили в історію саме через бездарність своїх власниць, а не через гендерні перешкоди.

Але все це – не про Фріду Кало.

Так, в той час жінці було нелегко по-справжньому увійти в історію. Але ось я пишу цей текст в 2019-му році, а згадки про Фріду та її роботи все ще тут. На дорогих аукціонах, виставках, на які приходить подивитись весь світ, в феміністичних  каталогах про жіноче мистецтво. Ну і звісно ж на продукції з її обличчям, яка останнім часом просто повсюду.

Тож хто вона – жінка, що заробила собі таке безсмертя?

Фріда народилась в передмісті Мехіко. В країні, де зароджувалась революція. Мексиканці намагались заново усвідомити свою ідентичність і затвердити її на противагу диктатурі влади, яка ніяк не хотіла йти у відставку.

На жаль, війна після перевороту продовжувалась ще десяток років, тому серед дитячих спогадів Фріди були й такі, де вони з переляканою сестрою ховались у шафі від партизан, поки їх мама допомагала пораненим повстанцям.

Дитинство в мене було дивовижне.

Але Фріді подобалась революція: вона любила ці спогади, не дивлячись на їх невеселість, а пізніше, будучи юною ученицею підготовчої школи “Препараторої”, навіть вступила до націоналістичного гуртку. Ще один цікавий факт про її ставлення до цих подій – навіть у дорослому віці вона брехала про дату свого народження. Фріді так хотілось пов’язувати її з початком повстань, що вона стверджувала, ніби це сталось у 1910-му, а не в 1907-му році.

Що стосується батьків, то мати Фріди, Матильда, народила її в своєму другому шлюбі. Перший чоловік покінчив з собою фактично в неї на очах, чим, за словами біографів, завдав жінці великої травми. Настільки великої, що це вплинуло на все її наступне життя. Тому відносини з новою сім’єю, в тому числі і з маленькою Фрідою, давались Матильді нелегко.

Але хоча спілкування в них і було напруженим, та все ж не без хороших моментів. Наприклад, саме мама майбутньої художниці придумала дочці механізм для малювання, коли та була хвора та прикута до ліжка через проблеми зі спиною. До конструкції чіплялось дзеркало, щоб Фріда могла бачити своє відображення і таким чином почуватись менш самотньо.

А ось з батьком маленька Фріда навпаки була дуже близька. Багато років опісля, одразу після його смерті, вона написала портрет з ніжним підписом, повним любові та болі. “Я намалювала свого батька, Вільгельма Гільєрмо Кало, фотографа за професією, благородну, розумну, добру і мужню людину, яка протягом шістдесяти років страждала на епілепсію, не перестаючи працювати, і боролась проти Гітлера. З захопленням, його дочка Фріда Кало.”

Після смерті матері, до речі, художниця також написала картину. Правда в ній, як мені здається, болю було набагато більше, ніж любові.

В цілому дитинство Фріди минуло в оточенні батьків, сестер – рідних та зведених, та її уявної подруги, котра заміняла компанію, коли інші діти не хотіли гратись з дівчинкою через її дивну ногу (Фріда хворіла на поліомієліт). Через цю хворобу та вже згадані мною напружені стосунки в сім’ї, вона, схоже, вже тоді почувалась покинутою.

Наступним доленосним періодом її життя я б назвала той, коли дитинство закінчилось і Фріда вступила до Національної підготовчої школи. Під час навчання вона зустріла там Дієго Ріверу – свою майбутню велику та дуже болісну любов. Дієго не випадково опинився поруч з Фрідою: він став відомим художником набагато раніше, ніж його майбутня епатажна дружина, і тоді його запросили розписати стіни навчального закладу.

Фріда ж намагалась у будь-який спосіб привернути увагу цього велетенського чоловіка, хоча й знала, що він був одружений. Поговорюють, що вона заважала йому працювати, грубо відволікала, коли він загравав з кимось з інших дівчат, і навіть могла поцупити його їжу. На диво, це спрацювало.

А ще, повертаючись одного разу з навчання додому, вона пропустила свій автобус, тому що забула парасольку. Дівчина вирішила повернутись за нею та почекати наступного транспорта. На жаль, наступний автобус (з Фрідою всередині) потрапив у аварію. Через це їй в спину врізався поручень, пройшов наскрізь та вийшов (приберіть вразливих людей від екрану, я серйозно) через вагіну, розірвавши перед цим живіт та матку.

В моєму житті було дві великі біди: перша – коли автобус повалив мене на землю… Друга – це Дієго.

– йдеться в дуже відомій фразі Фріди. Вона була права: ці дві події дійсно назавжди визначили її майбутнє здоров’я та спосіб життя, а після – стали головними об’єктами досліджень для її біографів.

Після аварії, котра “подарувала” Фріді потрійний перелом хребта, перелом ключиці, декількох ребер, потрійний перелом тазу, більше десятків переломів ноги, прокол матки й живота, їй довелось відновлюватись рік. Але це було тільки початком: хребет доводилось постійно підтримувати та оперувати протягом всього подальшого життя, тому Фріда ще не раз була прикутою до ліжка на багато місяців, фактично недієздатною.

А ще травма мучила Фріду жахливими болями, які доводилось заїдати купою болезаспокійливих, а під кінець життя – ще й щедро заливати алкоголем. Вона ослабила її організм та двічі зробила свій внесок в її нездатність виносити дитину, про яку Фріда відчайдушно мріяла. Словом, наслідки того дня вкрали у неї багато радості та змусили серйозно перекроювати своє життя.

А що ж Дієго?

Складно переоцінити біль, який коханий чоловік приніс в життя Фріди Кало. “Ці невтомні приливи та відливи любові й ненависті перетворились на константу – мабуть, фундаментальну константу в будь-яких стосунках між чоловіком та жінкою, як тільки вони вирішують жити разом” – писали про їх пару. Не знаю щодо будь-яких, але ці стосунки спокійними та простими точно не були.

Дієго кинув свою другу дружину заради Фріди, був музою для багатьох її картин – частіше з сумних приводів – і давав цінні вказівки про те, як їх писати. Особливо на початку. Він ділив з нею ремесло та розумів її творчість, як ніхто інший, чим частково і завоював таку стійку довіру. Та була одна біда. Він часто й нагло їй зраджував.

Дієго міг заводити стосунки з новими дівчатами, коли Фріда, скажімо, була у від’їзді, або довго лежала у лікарні після чергової операції чи викидня. Але найбільш сильним ударом стала зрада Дієго з її улюбленою молодшою сестрою, Крістіною. Це завдало художниці одну з найсильніших травм в її житті, але чоловік вважав доцільним применшувати драму – наприклад, в книзі про свої спогади він називав Крістіну “найкращою подругою” Фріди, а не сестрою.

Справедливим буде згадати, що після довгої низки таких випадків Фріда також стала зраджувати Дієго. Спочатку – задля помсти, пізніше – заради задоволення. Взаємна сексуальна незалежність – такою була умова, яку вона поставила чоловіку після його чергового обману. Цікаво, що свої зв’язки на стороні жінці все ж доводилось приховувати. Тому що Дієго, який запевняв її, ніби вірність – це буржуазний конструкт, придуманий, щоб експлуатувати людей, сам страшно ревнував, коли дізнавався про такі ж вчинки дружини.

В одне з останніх возз’єднань Фріда поставила іншу умову: вона була згодна повернутись до Дієго, тільки якщо між ними більше не буде взагалі ніякого інтимного зв’язку. Загалом, вона по-різному реагувала на темперамент свого чоловіка та намагалась адаптуватись під нього, як могла. Але точно зрозуміло одне – це завжди дуже глибоко її травмувало.

Була і третя важлива подія в її житті. В чомусь вона походила з перших двох, але, як мені здається, була більш значущою відносно їх обох разом взятих. Це було повністю про Фріду. Та про її майстерність. Малювання.

Творчість Фріди Кало де Рівера – ніби яскрава стрічка,
якою обгорнуто бомбу

Фріда зробила себе головним об’єктом своєї творчості, і хоча протягом життя в неї було багато муз, центральне місце серед них займала вона сама. Ось так і вийшло, що головним жанром, в якому вона працювала, був автопортрет. Іноді вона малювала портрети інших людей, а в останні роки життя взагалі переключилась на натюрморти – іноді доволі моторошні.

Та все-таки автопортрету вона присвятила більшу частину свого часу, і він став її візитною карткою. До речі, готуючись до написання цієї статті, я провела кілька годин, розглядаючи деякі з них, і ви теж можете – наприклад, тут або тут.

Я не фахівець в мистецтві, але дозволю собі сказати, що в роботах Фріди видно величезний біль, боротьбу, любов і ненависть до життя в один і той же час. Вона підкорила світ не тільки своїм стилем малювання, а й тим, що не боялася оголювати через картини свої найболючіші точки; не намагаючись при цьому зобразити себе краще, ніж є насправді. Її роботи важкі, як і її доля,як і її характер. Але це виглядає чесно.

Мені подобається ця щирість в її картинах, як і те, що вона в них вкладала. Мені взагалі подобається, як Фріда ставилася до болю. Як і будь-яка людина, вона побоювалася його, але не цуралася. Навпаки, давала собі відчути біль на повну, давала йому зруйнувати себе до кінця, а потім в черговий раз відновитися і, не соромлячись заявити широкій громадськості про нову перенесену травму, писала про це відверту картину.

Як-то кажуть, коли життя дає тобі лимони, зроби з них лимонад. У версії Фріди ця приказка звучала б так: коли життя заковує тебе в корсет, зроби з нього полотно. І в буквальному сенсі теж – деякі зі своїх корсетів художниця справді перетворювала на картини, коли лежала в лікарні.

Чи перемогла вона таким чином свої страхи, свої печалі, своє величезне горе? Ні. Але вона використала їх, щоб заявити про себе світові, щоб знайти відгук в серцях інших людей. І якщо це – не найкращий спосіб прийняти свій біль та співіснувати з ним, то я не знаю, що взагалі може ним бути.

Фріда Кало зустріла смерть на самоті, лежачи в ліжку в своєму синьому будиночку в Кайокані. Вона пішла з життя у віці 47-ми років, замучена величезною кількістю операцій, постійними болями в спині, кількістю алкоголю та препаратів, якими доводилось її глушити, а також поведінкою чоловіка.

В останні місяці вона все більше розчаровувалась в медицині, котра багато в чому не могла їй допомогти. І чим більш вона в цьому переконувалась, тим активніше не дослухалась до рекомендації лікарів – виходила на публічні заходи, не дивлячись на погане самопочуття, наприклад.

А ще – все більше ідеалізувала такий любий їй комуністичний режим, закриваючи очі на вчинки деяких найяскравіших його фігур. Це допомагало їй мати хоч якусь віддушину в очікуванні смерті, яка невпинно наближалась.

Сподіваюсь, кінець буде радісним, і сподіваюсь
більше ніколи не повертатись
.

– йдеться в останньому записі в її щоденнику. Цю моторошну фразу Фріда прикрасила малюнком свого тіла, напханого стрілами, і свого байдужого обличчя, з якого стікає сльозинка. 11 липня 1945 року вона подарувала Дієго каблучку, куплену до дня річниці їхнього шлюбу, і сказала, що хоче зробити подарунок раніше, бо відчуває: кінець вже близько. Вранці 13 липня її знайшли мертвою.

Є декілька версій того, що насправді сталось – хтось вірить, що смерть настала внаслідок захворювання легень, хтось – що Фріда сама вирішила покласти край своїм стражданням, випивши смертельну дозу ліків.

Фріда не змогла перемогти смерть, про яку вона так багато роздумувала, але її творчість – змогла. Її картини виявились сильніші за смерть, сильніше за сексизм, сильніші за все – хвороби, зради, час.

Це неймовірний, захоплюючий феномен, який мені важко усвідомити повністю: ось людина жила, створювала щось значуще, і одного дня, звісно, померла. Але вона все одно тут, через сотню років – її обличчя спостерігає за нами зі своїх картин, які подорожують по всьому світу. Та за своєю історією, що відроджується знову і знову в устах людей, які передають її одне одному з покоління в покоління. Та надихає кожного на щось своє.

Ця стаття – лиш маленький відбиток її історії, написаний по моїм враженням від в якійсь мірі таких самих відбитків – біографічної книги Жерара де Кортанза та біографічного роману Марії Хесе. Ми ніколи не дізнаємось абсолютної правди про те, що насправді переживала Фріда в ключові моменти свого життя, а які спогади перебільшила чи додумала.

Але навіть найменша інтерпретація її життя варта того, щоб бути розказаною.

І ви щойно прочитали одну з них.

Якщо вам сподобалась стаття, напишіть, будь ласка, свої враження про неї тут, або підпишіться на мій патреон, щоб підтримати створення текстів гривнею та отримати ексклюзивний контент. Дякую!

Ця стаття присвячується моїй подрузі Каті. Їй, як і Фріді, довелось витерпіти дуже багато різного болю в своєму житті і вона по-своєму, але завжди неймовірно стійко з ним справлялась. На жаль, нещодавно її не стало.

Ти була чудовою і я дуже сильно тебе люблю.